Як ми було в Жешуві були

А почалося все з квитка на літак, що летів (якби я писала це ще в березні, то мабуть, пам’ятала б, звідки саме… А так – летів він звідкись з Іспанії, ймовірно, з Аліканте).

Отож, літак прилітав 9 березня опівдні, тож часу в нас було більше, аніж вдосталь, аби надихатися європейським повітрям і роздивитися, як живуть люди в… (хотіла якось продовжити, але що тут додати? Хай вже буде, як є «як живуть люди»). Дай ми, боже, пам’яті, аби згадати, що тоді робилось з нами від щастя-радості і зміни часового поясу.

Як і очікувалось – рідна країна виштовхнула нас зі своєї землі значно швидше, аніж Польща прийняла. Не знаю, як хлопцям, а мені сподобалось перебувати на нічийній (так я собі тоді думала) території, між небом і землею, так би мовити (тільки, краще б сказати – між землею і небом, бо в «Європу» (на чому ми згодом дуже акцентували) нас от-от мав впустити, – святий митник-брамник).

Світанок ми зустріли вже на чужій землі. І, знову символічний акцент – наче вийшли з глибокої темряви на благословенне світло (так ми собі з Андрієм жартували впродовж всього перебування в Європі!). Хай там як, але все відбулось досить швидко і абсолютно безболісно. Хтось з нас вперше ступив на польську землю, а хтось – вже знав, чому в Польщі небо синє, трава зелена, а діти на дорожніх знаках – з велетенськими цукерками на паличках.

Отож, їхали ми,

їхали…

по дорозі слона зустріли

… і нарешті приїхали в Жешув (чи то Ряшів).

Де була (є і буде, мабуть) отака чудова річка – Віслок.

І по отаких широчезних (та, мабуть, не ідеалізуватиму аж настільки, бо вони геть не всі там такі J) тротуарах ми відправились топтати землю польську своїми повними сил та енергії ніженьками!

І хай нам всім (трьом!) грець, але ми за час відвідин «Європи», не спостерегли на вулицях і десятка дорогих «джипів»! Більшість припаркованих, чи рухомих машин – отакі ж, які позують нам для фото.

І, як нам здалось – більшість з цих «білів» – сімейного типу.

Проте, годі про соціальне. Більше нас, ймовірно, (бо ж не можу говорити за кожного) цікавило культурне життя країни та міста, в яке ми прибули.
Якщо говорити про Жешув, то ніякої конкретної мети щодо нього в нас не було. Заздалегідь маршруту не складали, визначних місць на карті не позначали, карти не купували… Просто вийшли на вулицю, а відтак гуляли-тинялись містом.

Натрапили на театр ім. Ванди Сємашкової, заснований у 1044 році. Сама ж будівля була створена у 1890-1900 роках.

З отакою скульптурою біля нього та афішами

Міську ратушу кожен турист знайде без жодних зусиль.

І ми знайшли. І тусувались в районі головної міської площі цілий день. Отак. Кінець!

Хоча, одну хвилинку!

Не терпиться згадати про те, наскільки місто доглянуте і чисте. Проте, парадокс – я не пригадую, щоб ми натрапляли хоча б на одного прибиральника. Мабуть, пояснення просте – люди давно звикли прибирати за собою самі.

Ну, і не лише за собою:

Власників чотириногих «хвостунів» тут переконливо просять попратати (думала, то чисто українське діалектне слово (в значенні «поприбирати»), а виявляється – чисто літературне польське J) за своїми песиками.
Часто зі снігом любить сходити асфальт і видимість «чистоти». Забігаючи наперед, можу сказати, що Жешув, на відміну від Кракова, в якому ми побували згодом, значно більше вразив своєю прибраністю і відсутністю «весняних» сюрпризів (оскільки за псами, як виявилось, там теж мусять пратати).

Ось як гарно в жешувському парку навесні:

В тому ж таки парку Котик замріяно обіймає мене за шию… J Березень, розумієте…

Хоч погода здається сонячною і привітною, та все ж, руки без рукавиць відмерзали, а Андрієві обіймання обмежились тими, що їх демонструє нам фото.

Тож, пішли ми шукати чогось тепленького… І, знайшли.

На фото можна побачити, як я смакую-зігріваюся «овочевим» чаєм. Ага, саме овочевим. Бо ж як я тоді дізналася (а Роман, на щастя, знав про це й до того), на позначення поняття «фрукт» у польській мові використовується лексема «овоч». Отак через хибну думку, наче українські і польські слова мають бути майже тотожними у значенні, я була б напилась їхнього «фруктового» чаю. Або ж, з мене б просто посміялись J З кавою ж було набагато простіше.

Зігріваючись і прямуючи вперед, ми продовжували навмисне вишукувати речі, дивлячись на які, можна було б сказати «о, ну це ж все-таки Європа». Вкотре зазначу, що ми так жартували. Бо ж всяке може бути. Хтось може неправильно зрозуміти нас і звинуватити у наклепах та глузуванні з рідної української держави.
Отож, коли ми побачили оце устаткування, то, ясна річ, вжили вищезгадану фразу про Європу. І, ймовірно, привернули до себе увагу людей, здивованих з того, для чого нам знимкувати найзвичайнісіньке дзеркало «навколишнього, та все ж більше заднього виду» (хай хлопці поправлять мене, а я поки що називатиму його так).

І, уявіть собі, яка радість нас переповнила, коли ми побачили таке дзеркало на Опришківській у Львові (біля Високого замку). Отож, мусимо опустити голови і забрати свої слова про те дзеркало і Європу назад J

Файне місто Жешув.
І якби Тадеуш Налепа був одним із «Братів Гадюкіних», він би точно заспівав так про нього.
Та, оскільки Налепа – батько польського блюзу (зі слів, викарбуваних на плиті), то ми можемо насолоджуватись лише його польськомовними блюзовими творіннями (зі свого досвіду і вподобань можу порадити його «Kiedy byłem małym chłopcem», «Dbaj O Milosc», «Ten o tobie film»).
Ось якого пам’ятника спорудили йому у Жешуві. Мабуть, таким гітариста, співака, композитора (і, як ви вже читали – батька польського блюзу) запам’ятали шанувальники – рухливим, живим і, певно, вічно з гітарою у руках...

Понад цього чоловіка ми проходили багато разів. Ввечері біля його ніг жваво поблискували вогники десятка свічок. Пам’ятають. Вшановують.

Цікаво, а як скоро у нас з’явиться пам’ятник Сергію Кузьминському?

Враження від міста вдень і від нього ж вночі – неабияк різняться. Поєднується відчуття затишку, захоплення яскравими вогнями із страхом перед невідомим. Ага, так, саме перед невідомим, який із божевільним виразом обличчя мало не накинувся на нас. Досі не відомо, що стало причиною тому. Тільки ми повелись, як дорослі, мудрі, з раціональним мисленням люди – накивали звідти п’ятами!

Далі намагалися не виходити з поля зору яскравих вечірніх вогнів. Вони, як не дивно – найкраще пильнували нас в ту пору.

На цій яскравій оптимістичній ноті я закінчую свою літню розповідь про весняну подорож.

П.С. На закінчення ось таке фото. Його тільки внукам й показувати J