Митець вибирає той спосіб,
який для нього є найдоступнішим.
Для мене - це поезія.
Галина Крук
Кожен обирає ту можливість самовираження, яка йому найближча. Хтось малює, хтось вдосконалюється фізично, хтось вивчає права та закони, а хтось – знаходить себе у поезії. Як розповідає сама Галина, «з дитинства її тягнуло до малювання. Проте якось склалося так, що своєчасно їй не вдалося опанувати техніку – не було кому втаємничити в інструментарій, а доходити до всього методом проб і помилок було надто довго. З літературою сталося інакше, мова літератури виявилася для неї зрозумілішою і податливішою, ніж мова живопису. Зацікавлення літературою у поетеси виникло з бажання опанувати секрети творення, зрозуміти закономірності, як із окремих слів виникає художній твір» [5].
Життєве зацікавлення подорожами у поетеси перейшло в мандри творчі, у мандрівки в безмежних просторах свідомості. Ще будучи студенткою вона почала займатися «філософією мандрів» у давній українській літературі XVII-XVIII ст.; тому можна говорити, що йдеться не так про мандри у просторі, як у свідомості. Галина ніби мандрує в собі, внутрішньо, пізнає себе, щось відкриває в собі. Тому це виглядає радше як спостерігання світу. Поетеса ніколи не акцентує уваги на тому, що йде, а на тому, що бачить. Тому ці «мандри» – пошук, відмова від чогось і прийняття чогось нового. «Книжка – це словесні «мандри» у світі-океані, в якому немає тривкості на поверхні» [6].
«Подорожній завжди був особою, яка дізнається про світ більше, ніж та людина, яка постійно сидить на місці. Шкода, що небагато українців подорожує. Так, вони кудись їздять, але це маршрути зовсім іншого типу. З одного боку, їздять заробітчани – для них дорога є ділянкою підвищеного ризику й небезпеки. Годі чекати від неї якогось спеціального задоволення. Це радше якийсь побутовий шок, тимчасова незручність. Або їздять туристи, найчастіше якимись сталими маршрутами, де тобі кажуть: “Поверніть голову праворуч, поверніть голову ліворуч”. Жоден із цих типів мандрів не є в повному сенсі подорожжю, хоч ніби і йдеться про пересування у просторі. Вони малоефективні у світоглядному розумінні. Було б добре, якби більше наших співвітчизників мали змогу просто подорожувати, побачити світ, а відтак переглянути ту життєву зацикленість на другорядних речах, до якої ми так звикли» [7].
Подорожі у просторі, безперечно, також впливають на світосприйняття письменниці, адже: «це фактично легалізований спосіб розширення свідомості». Перебуваючи в дорозі, людина ніби позбувається тих рамок і обов’язків, які накидає на неї перебування в звичному середовищі. Крім того, мандрівка – це можливість побачити і відчути набагато більше, ніж відкривається людині на її буденній траєкторії руху [5].
Недаремно Галина назвала свою першу книжку «Мандри у пошуках дому». Не конкретного, як це можна було потрактувати. Сама поетеса про це говорить: «Вважаю, всі мандри є способом відходу й поверненням до тієї точки, з якої ти вийшов. От тільки повертаєшся вже іншим, набувши певного досвіду. Людина мусить до чогось повертатися, бо інакше вона ризикує втратити під час цих мандрів усе. Зазвичай в такій ситуації починаєш цінувати все, що пов’язане з домом у найширшому розумінні. Для мене це важливо. Всі ми обживаємо якийсь простір, робимо його своїм. У цьому плані я не домашня, можу почуватися «як удома» всюди, де мені добре. З іншого боку, дім – це не лише певне місце в просторі, не лише стіни, а насамперед – близькі люди, які тебе оточують, з якими тобі добре» [7].
У книжці «Мандри у пошуках дому» цей «пошук» для ліричного героя часто починається саме з часу, коли він покидає свій дім. Неосяжний простір моря видається читачеві широкою можливістю вибору, який ніхто не нав’язує, який є повсюди, але й водночас – він такий недосяжний і мінливий. «Щоніч тебе знаджує голос морів невідомих…». Вічне прагнення людини до нового, до того, що здається кращим, бо є далеким і незвіданим… І все ж, залишається почуття ностальгії за втраченим, «…і жорстко обличчя пестить вітер з дому…».
Глибоко філософською є збірка Галини Крук «Сліди на піску». Роздуми про сенс буття лягають на аркуш паперу, наче відбитки людського існування на Землю. Сліди на піску… в прямому сенсі тут йдеться про щоденний людський хід, щоденний рух «по колу», щоденний слід, який людина залишає після себе. Галина майстерно оперує символами, які кожен може розуміти по-своєму, відповідно до світосприйняття. Немає банальних фраз про вічне кохання та його значний слід у людському житті, немає наївних сподівань на найкраще. Здається, всі твори Галини пронизані іронією. Раціональне, невигадане ставлення до того, що оточує людину. Критика вчинків та думок героїв, інколи навіть розчарування, непевність у їхніх діях: «Мов божевільний, рушаєш в сутінь шукати в інших своєї суті, але не можеш переступити за межі плоті». Часто той, до кого Галина звертається в поезії, не є конкретною особою. Це наче збірний образ всіх, кого стосується певна тема, проблема у вірші. Сам образ чоловіка в Галини не є конкретним, зведеним у певні рамки та стереотипи. Звертання рідко спрямоване до чітко визначеного адресата: «Дуже важко звести все до одного чоловіка. У мене часто є в поезії співрозмовник, як чоловік, так і жінка. Є просто оце “ти”, таке собі відсторонення. У мене немає чіткого образу чоловіка, навіть в інтимній ліриці» [8].
Галині притаманна витончена ніжність. ЇЇ образи цікаві, наповнені теплом її пристрасного сприймання, тяжіють до роздумів... Відчувається схильність до виявів почуття. Все проходить крізь неї, крізь призму її чуття. Та все ж, очевидно, переважають філософські погляди на оточуючий світ та людину в ньому.
«Після восьмирічної перерви Галина Крук видала свою третю збірку поезій. Ніби після довгого блукання південними морями, пустелями Святої землі, кварталами рідного міста – таке враження складається з мотивів книги. На згадку про свої уявні мандри Г. Крук подарувала читачам мушлю, повну спогадів, роздумів, бажань. Якщо прикласти до неї вухо уяви, можна почути плюскіт далеких хвиль, шум вітру в дюнах, голоси нічних кухонь, шепіт кохання та розлуки.
Ліричні герої збірки – публіка неоднорідна. Трапляються голомозі хлопчаки, чеченки-смертниці, заробітчанки, домогосподарки, самовбивці, патріоти, гладкі митники, поети-гермафродити, королеви-хвойди, лицарі-трубадури, зграї риб, синьобородий бог… Але всі вони мають спільні риси, збираючи які, можна скласти внутрішнє, справжнє обличчя Галини Крук – жінки, якій «поміж іншим приходить знаття,/ що насправді не буває нічого уперше, і нічого – востаннє.../ Тільки яблуко в горлі,/ якого Господь не велить». Бачимо й інші іпостасі перевтілень поетеси: матір із просвітленим обличчям, якій є про що поговорити зі смертницею; коханка, яка знає всі переваги дешевих готельних номерів; заробітчанка, чиї сльози – то лиш лазурове море, що витікає з незрячих очей.
Сторінки «Обличчя поза світлиною» – це розмова про речі, які не так-то й легко сформулювати й висловити вголос прототипам ліричних героїв у щоденному реальному житті. Дитячий голос Г. Крук, шепіт якого чути з паперової мушлі за назвою «Обличчя поза світлиною», розповідає дорослим слухачам сумні історії життя, такі схожі й різні водночас. Якщо закрити очі й прислухатися до цих розповідей, можна розрізнити далекі голоси своїх близьких; знайомі з буденності ситуації; своє власне дитинство, у якому не існувало сірих відтінків і магія дощу не викликала ніяких сумнівів» [12].
«До третьої книги львівської поетки Галини Крук «Обличчя поза світлиною» увійшли тексти 1997 - 2004 рр., поетична напруга яких виникає при зіткненні сказаного та недомовленого, дитячої відкритості до світу та герметизму тексту, Еросу й Танатосу, себе та Іншого, обличчя якого завжди залишається поза світлиною.
Збірка Галини Крук сильно відрізняється від її попередніх книг і тут навіть не питання у тому, в кращий чи в гірший бік. Поезія її самодостатня, вона не розвиває, а тільки досліджує свій старанно захований за ненав’язливими алітераціями та римами світ (за задумом вільний, або ж білий), світ втечі від рутини та нудної повторюваної реальності.
Це не жіноча поезія у заяложених стереотипах дискусії довкола поділу поезії на жіночу і чоловічу, це поезія про жінку, не схожу до більшості жінок. І цю свою несхожість вона поволі відкриває сама для себе, більше дивуючись, ніж пишаючись чи, як це частіше прийнято, соромлячись.
Галина Крук досліджує світ дрібних деталей, облич поза світлиною, людей поза загальноприйнятими правилами, життя поза реальністю, фантазію поза банальністю. Це спокійна і виважена поезія, без романтичного надриву, без надскладних ритмічно-римованих конструкцій, проста і глибока у своїй майже філософічній спостережливості» [9].
«Нещодавно під час однієї з літературних імпрез Юрій Андрухович схарактеризував цю поетку приблизно як «одного з найменш львівських авторів зі Львова». Залишімо в лапках багатозначність самого виразу «львівський автор» – і треба погодитися з тим, що творчість Галини Крук дійсно дуже мало не те що географічно зумовлена, а й взагалі велике питання, чи діє на неї сила земного тяжіння. Будь-яка емоція (а найпереконливіше в цієї поетки втілюються ті відчуття, що пов’язані з болючими екзистенційними ситуаціями) тут потребує неодмінної універсалізації, символічного узагальнення, врівноваженого фірмовою «речовинністю» доби: «Забувати слова,/ наче руки старих коханок…/ І коли в цьому місті,/ у місті без назви, стихне,/ спити краплю останню/ і зважитися на ранок»» [10].
Але для того, щоб найкраще простежити рух думки автора, не потрібно аналізувати кожну збірку окремо. Найкраще – робити аналіз поезій у хронологічному порядку, відповідно до часу написання, прочитання та ідеї, простежити весь творчий доробок як один твір, що тягнеться від перших рядків аж до сьогодення.
Складається враження, що рання поезія Галини не має конкретного місцезнаходження. Є тільки автор та її співрозмовник. Думка ґрунтується лише на чуттєвому сприйнятті навколишнього. Поетесу цікавить не так соціальне становище героя, як його внутрішні переживання, роздуми над сенсом існування, почуття радості або ж відчаю. Візьмемо до прикладу поезію «Сам-Сам…» (1990). В конкретний момент монета життя стає на ребро, а людина – у безвиході – на край мосту.
Той, що стоїть, вдивляючись у своє відображення в глибокій воді, замислюється про те, що навіть ріка розуміє свого мешканця, а в людському світі, серед собі подібних, – він один, не сприйнятий іншими:
«…А вона все тече,
ріка,
яка розуміє риб,
хіба вона
не збагне тебе?»
Чоловік намагається знайти розуміння у людей, але й водночас, здається, стомився від їхньої присутності, втратив відчуття вартості людського оточення:
«Та й врешті цей тупіт
тобі набрид,
як місяця німб,
що змалів до гроша…»
Ці рядки наштовхують на думку про те, що герой добровільно зрікається свого середовища, цього набридливого «тупоту ніг»... Що з того, що любить він «пурпур корид, жагу і шал», якщо він почувається самотньо у бурхливій ріці життя? За цими роздумами, наче друге «я» самотньої людини, застає його жебрак, який ненав’язливо пропонує ідеальне вирішення ситуації:
«…суть твоя
починається там,
де враз обривається міст»
Залишається тільки здогадуватися, що ж мало статися далі. Але ідея й без того зрозуміла: людина все життя намагається знайти себе. І саме там, де вона зупиняється і вирішує, чи продовжувати їй життя, чи закінчити враз, – і виявляється справжня її сутність.
Поряд з роздумами про пошуки людського «я», Галина створює своєрідне казкове місто, хоч і не наяву, а уві сні. Складається враження, що поетеса навмисне ототожнює людину з природою (то світ риб, то місто метеликів), адже, як по-іншому зрозуміти її сутність в контексті світу?
Алегоричність вірша «Мені снилося місто метеликів» (1991), допомагає уявити собі швидкоплинність людського життя. Гарного, барвистого, але такого скороминучого…
«Мені снилося місто метеликів,
де оплакують тих, хто на лямпу знадився…»
де оплакують тих, хто на лямпу знадився…»
Чи є така смерть безглуздою? Можливо. Але знадливий вигляд вечірнього ліхтаря виявляється для метелика неабиякою спокусою. Засліплений радістю він бездумно кидається на жарівку. Інші ж, – залишаються живими, не спробувавши наблизитись до «світла». Водночас з тим, хтось щоразу закликає купувати троянди «задля коханої радості, усміху, щастя». Востаннє ж, застерігає:
«А ви купуйте троянди, купуйте,
поки ще три лишилося»
поки ще три лишилося»
Ці слова змушують задуматись про те, що на все свій час, і втраченого не повернеш. Символічна кількість – три. Будь-що треба встигнути, аби лиш три залишилось …
Що б кожен з нас не писав – він, певною мірою, пише про самого себе. Мабуть, не є винятком і Галинин вірш «Зав'язла у буднях…» (1991). Сама авторка говорить, що поезія приходить з внутрішньої зовнішності. Тобто власне "я" накладається на щось метафізичне, звідки поступають ідеї, і, трансформуючись, виходять назовні через автора. Галина ніби озвучує думки кожного з нас у такій ситуації, оперуючи різноманітними метафорами, які, знову ж таки, кожен читач має право розуміти по-своєму. Використовуючи гру слів, авторка ніби нанизує емоції, інтонаційно готує нас до чогось кардинального:
«Зостанеться кроку —
на подих,
на порух,
на порох,
на постріл у цятку мішені своєї спини...»
В думках чомусь знову виринає ідея самогубства. Якщо так, то чому мішень на спині? Можливо, мова йде про те, що ми «знов по колу ідемо, на п'яти свої ж наступаючи»? («Знов по колу, мов зеки…»)
Але тоді б не було запитання:
«О, скільки блукати
у довгих тупих коридорах,
де світло щоразу зникає
за рогом стіни?!»,
яке змушує думати, що герой і далі продовжуватиме пошук світла у довгих коридорах. Чи, може, це питання навпаки, є останньою краплею терпіння, і ось-ось має пролунати постріл?
Та в будь-якому випадку, не можна сказати, що поезія Галини Крук є песимістичною. Навпаки – вона щоразу спонукає до дій, змін, пошуку вирішення тої чи іншої проблеми.
На кожен вірш повинна бути причина. Кожна думка, емоція, з’являючись в душі, повинна бути осмислена і згодом викладена на папір. Сум і нездійсненність бажаного супроводжують поезію Галини, проте авторка постійно залишає надію, хоч і не наголошує на тому. Яскравим прикладом цього є вірш «Пізно вже, пізно…» (1992). Запевняючи співрозмовника в тому, що потрібно змиритися з втратою і не втішати себе марними надіями, бо ж «Пізно вже, пізно — ніхто по воді не приходив…», поетеса наступними словами ніби знову дає надію, промовляючи: «рано ще, рано», наче потрібно трохи почекати і все буде…
Віра, надія, віра у мрію – ось ще одна тема, яка, проте, сповнена оптимізму та гордості. «Заздрість» падає ниць, хапається за серце, споглядаючи здійснення світлої мрії, нестримний політ швидше думки, аніж фізично. Образ пса у вірші «Замріяно пес задивився на злет голубів» (1994) є надзвичайно піднесеним і величним. Читаючи, мимоволі сама радію за нього. Але й тут не без іронії:
«…А хтось там внизу істерично кричав: «Він гордий!
Він має нас в носі! І вуха у нього — сторч!!»
Уява малює незграбних, заздрісних нездар, котрі ніколи не відірвуться від землі, бо ж народжені повзати…
Постійне пересування у просторі-свідомості, – ось основний засіб для створення динамічності та всеосяжності поезії авторки. Безкраї простори неба та моря, що зачаровують своєю блакиттю та необмеженим полем для подорожей, дають героям можливість самим вибирати напрямок руху, інколи, проте, захоплюючи їх у свій полон.
Поряд із небагатозначною і чіткою картиною, що малює її поетеса у вірші «Плакала жінка на східцях до храму» (1995), тема мандрів продовжується у «Хитанні човнів на воді» (1996), поезії, котра змушує думати водночас і про подорож справжнім бурхливим морем, і про особисту для кожного мандрівку у собі протягом всього життя, і про актуальну завжди тему еміграції.
Якщо прослідковувати зміну настроїв, ідей і тематики у поезії Галини Крук, то можна помітити, що філософські роздуми про сутність людини та світу в цілому у процесі творчості набирають конкретної форми та значення. Проблеми, що постають перед людиною у двадцять першому столітті, реалістичними картинами лягають на папір.
Про відчуття війни в житті та відображення її в літературі на “Воєнних читаннях” у книгарні “Є” говорилося дуже багато. Галина Крук розповідала про різні виміри війни у сприйнятті жінки – від дитячих уявлень про бомбосховище та бабусиних розповідей, до спогадів про біженців у 90-х роках.
Глибокий психологізм, драматизм, лаконізм, прихований ліризм, трагізм присутні у вірші «Сниться мені бомбосховище на околиці пам’яті». Він нагадує твір Генріха Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Тільки тут все ще тільки починається. Чому у війнах дорослих неодмінно мають страждати діти? Старші – помирають на полі битви, молодші – у бомбосховищах чи на шляху до них, адже «всім не вистачить місця, запаси води та харчів обмежені...». Сам процес «інструктажу» вражає спокоєм вчительки, чіткістю вказівок… Мабуть, впевненість у невідворотному додає людині сміливості. Та все ж, розпач лунає в словах «…мати при собі в нагрудній кишені бірочку з іменем, написану каліграфічним,… почерком..., щоб ангели знали, як до тебе, малий, звертатися...». Вони надовго закарбовуються в голові і вимальовують жахливу картину…
Тема війни продовжується у вірші «Зрідка до мене заходить чеченка-смертниця…». Сумні, але разом з тим і світлі ноти присутні у ньому «…ми подовгу розмовляємо про дітей, бо про що ще можуть розмовляти жінки із такими просвітленими обличчями…». Материнські почуття просто переповнюють жінку у час війни. Єдине, що втішає – розмова про дітей. Ігор Бєлов в одному з інтерв’ю говорить: «…за переклад поезії Галини Крук мене обізвали фашистом. Там розповідається, як у гості до ліричної героїні приходить чеченка-смертниця й жінки розмовляють про життя. Мене часто запитували, як я міг перекласти такий антиросійський твір». Та в цьому вірші навіть близько не звучить антиросійська пропаганда. Вмілим зображенням психологічних образів жінок Галина зуміла передати всі емоції та ставлення співрозмовниць до війни, до того, що робить вона з людськими долями.
Про ще одну війну, проте внутрішню, зі собою, про боротьбу у відносинах батька і сина, Галина говорить у вірші «З кількох розмитих кадрів випускного…». Куди дівається дитяче переконання у тому, що ти ніколи не змушуватимеш своїх дітей робити так, як хочеш ти, ніколи не тиснутимеш на них, завжди розумітимеш? А все стається за таким звичним сценарієм… Підліток завжди суперечить дорослим, бо він ще залишається дитиною – бунтівливою та непокірною. Будучи підлітком, він мислить як підліток, дорослішаючи – так, як цього вимагає вік… І все повторюється, як у замкненому циклі: «...бунт придушено, одначе ти виграв бій, але програв війну». Напевно, авторка тут має на увазі те, що силоміць придушити у своїй дитині ті поривання, які колись вирували у твоїй голові – це поразка у війні зі собою. Ти не зміг розірвати ланцюг, що тягнеться з покоління в покоління.
Отже, пізніша поезія Галини, неначе матеріалізується у конкретні образи, проблеми. Тема мандрів набуває просторового значення, з’являються вокзали («Дорогою на вокзал…»), які є точкою відліку, початком нового, символом вимушеної розлуки, чи навіть втечі. Поезія набуває психологічного характеру.
1. «ЛітАкцент» (16 Кві 2008). Інтерв’ю з Данилом Ільницьким.
2. Газета «Поступ», № 13 (22), четвер, 29 січня 1998р.
3. «Львівська газета», Четвер, 29 січня, 2009 року, № 5 (497).
4. «Дзиґа. Література» Інтерв’ю з Ольгою Станчак.
5. «АртВертеп» Н.Сняданко.
6. «Український журнал» - 4/2009. Олег Коцарев, Львів.
7. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 / Г.Г. Пехник; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. — Львів, 2001. — 19 с. — укp.
8. Видавництво «Факт», лютий 17, 2009. Артем Антонюк «Мушля з дитинства».
