"Спонтанність є однією з характеристик щасливих людей". – Чи не так стверджують психологи?
Це я до того веду, що чергова наша мандрівка видалась саме такою. Ну і як інакше назвеш ідею поїздки в Ужгород, що виникла о пізній порі на Святвечір? – Так і назвеш – «Енна спонтанна подорож».
Отож, виїхали ми рано-вранці, на саме Різдво, коли вже й півні не співали. Їхали довго. Зупинялись ще більше. Весь бруд «минулих і прийдешніх поколінь» обліпив машину з ніг до голови. Непроглядність номерних знаків з-під болота навіть викликала ідею втікати від даїшників, якщо трапиться така нагода. Тільки от заляпані до нерозпізнаваності номери були тільки спереду, тож ми відкинули такий варіант :)
Їхали ми спокійно. Служби з очищення доріг від снігу і болота на перевалі подбали про те, щоб поспішати ніхто й не наважувався J
До речі, про перевал. Звуть те чудо Верецьким.
Ой, то я.
А ось і перевал:
Ви нічого не помітили? – Ах, так, фото вдалими аж ніяк не назвеш… Недоліком ж бо перетинання перевалу є неможливість спинятися там, де би хотілося вийти з машини і зазнимкувати всю оту красу неземну. Тож я, прошу вибачення за таку єресь, фотографувала прямо на ходу через заляпане брудом "минулих і прийдешніх поколінь" скло.
Отож, «перевалювались» ми Українськими Карпатами через Вододільний хребет, розташований на стику Закарпатської та Львівської областей. А, і ще – постійними нашими супутниками були річки Стрий та Латориця, що зміями снували вздовж дороги, час від часу перетинаючи її вузенькими мостами.
Висота перевалу – 841 метр над рівнем моря – саме те, що треба для того, аби вуха позакладало так, що свій власний голос чуєш ніби із середини. Що там говорити про того, хто говорить до тебе збоку. Їхали, як в танку. Як згодом зовсім випадково з’ясувалося – щоб повернутися до нормального стану, варто було просто позіхнути, або широко розкрити рота J
Крім Латориці і Стрия нас постійно супроводжувала гарна музика (яку підбирати доводилось мені, час від часу скручуючись зиґзаґом, аби дістати диски з бардачка. Скажу чесно, опускати голову донизу на перевалі – не надто приємно. Та, як стверджують деякі люди, і я не заперечую – ВК_1 того вартий).
Як не дивно, але в цій поїздці ми жодного разу не «тупанули», хоча, чинників було багато: не надто добрі погодні умови, відсутність карти і толкових дороговказів, ми...
Недалеко від Ужгорода ми ну просто змушені були спинитися, аби зробити фото отого чудового стадіону «під кутом».
Так, Романе, тобі довелось перетнути дві смуги, аби змогти охопити всю ту "інсталяцію" в повному розмірі. В порівнянні з лінією дороги і машиною на ній дуже класно видно, як все «круто» насправді придумано і розміщено J
Їхали ми, їхали і на кінець приїхали. В Ужгород! Напевно, як і більшість туристів, ми найчастіше тусувались то на одному, то на іншому березі Ужа (а то й на самому мості).
Ви ще не бачили, як виглядає ужгородська ялинка? Ну, тоді дивіться – (і, для того, аби згладити всі природні нерівності у вигляді, пропоную до уваги тільки яскраві її обрисиJ)
Не знаю, як вам, але мені цього разу місто видалося трохи брудним і недоглянутим (найбільше, мабуть, через сніго-болото під ногами). Забула відмітити, що це мої другі відвідини цього чудового (не зважаючи на його вигляд у ті дні, коли мені довелось його знову побачити) міста.
А познайомились ми навесні 2009, якщо не помиляюсь. Тоді воно тішило своєю кольоровою гамою (каштани, сакури, блакить Ужа) і широчезною величчю свого розташування (яка приємно вражає і тепер).
А, і ще одне: як нам без особливих зусиль вдалося помітити – в Ужгороді купа москалів. На вулиці – москалі, в супермаркеті – москалі, в кафе – москалі, в церкві – москалі… (тільки в церкві ми не були).
АДІДАС! Всі купуйте речі марки АДІДАС! – А що? В Ужгороді всі так роблять. Досі не можу зрозуміти причини того, але: мами з візочками, тати з дітками за ручку, бабульки з торбами – всі скуповуються саме там. І як би парадоксально то не звучало, але «класичним» одягом тут стає спортивний.
Тусуючись на мості, ми почули впевнені слова старшого дядечка про те, що замки з перил час від часу зрізують через те, що нікому не хочеться змінювати конструкцію мосту, яка через зайву вагу потребує укріплення. Отож, закохані! Навіть якщо ви розійшлися зі своєю коханою половинкою, любов до якої була скріплена замочком на мості – не засмучуйтесь і продовжуйте вірити в «о велику силу того ритуалу». Бо ж винні у всьому не хто інші, як комунальники, які просто порозпилювали і повикидали ваші "запоруки міцного кохання" на благо конструкції мосту. Амінь!
Напевно, завжди потрібно мати якийсь план дій, коли їдеш в малознайоме місто, аби змогти оцінити всю його внутрішню, часто непомітну для стороннього ока, красу. Ми ж, як я вже згадувала, робимо це майже завжди спонтанно. Відтак тиняємося вулицями міста без конкретної мети (чи місії), вишукуючи по ходу те, що могло б нам сподобатись.
По дорозі назад, вже проминувши гори, ми стали свідками 4 чи 5 аварій. Дорога була настільки слизькою, що машини просто злітали з обривів, знісши огорожу, перекидалися в рови колесами догори... Одним словом, не так важко було стрімкими серпантинами перевалу їхати, як прямою, але вкритою льодом дорогою від Стрия.
На цій оптимістичній нотці ставлю крапку. Бо ж нині вже кінець січня і я, ймовірно, вже не зможу пригадати все те, що з нами тоді відбувалося.
А ще, ми (точніше, я) встигла побавитись з «пісєтами» на заправці.
Отакі от «пісєта» файні були, дивіться:
І отаким було Різдво року дві тисячі дванадцятого. Амінь!
